9 травня 2021 року ми відзначали День великої Перемоги нашого народу над нацистською Німеччиною, але ще на цей день, у другу неділю травня (в Україні офіційно відзначається щорічно починаючи з 2000 року), припало і свято, яке відзначають у різні дні у багатьох частинах світу, найчастіше березні чи травні - День матері.

Життя починається навесні. Так склалося, що війна закінчилася саме цієї пори року, коли все квітне, наповнюється радістю та сенсом. Життя кожного з нас починається з мами, її лагідного погляду, щирої посмішки, турботи і любові. У роки війни на долю багатьох жінок, матерів припало велике випробування: народження дітей, збереження їх життя та виховування, чекання на повернення з війни синів, чоловіків, татусів, наречених… 

Тамара народилася 9 січня 1938 року на Донбасі в сім’ї шахтаря Павла Нікітіна.

Дідусь робив на шахті забійником, де і познайомився з бабусею, яка приїхала на Донбас у пошуках роботи. Вона була дитиною з багатодітної родини, яка, як і багато інших родин, жила в скруті. Там вони і одружилися.

1) Моя бабуся;  2)Усі онуки баби Паши та діда Павла

Наприкінці 1939 на світ з’явилася ще одна донька – Ліда.

А потім почалася війна…. Дідусь працював на шахті, а у 1943 році був призваний у лави радянської армії.

Як і багатьом радянським жінкам, було тяжко вижити у ті часи з двома маленькими діточками. Тітоньці Тамарі на той час виповнилося п’ять рочків, а тітоньці Ліді – три роки. Тітка Тамара пам’ятає, як в перші дні війни літаки бомбили їх селище, а вони ховалися в льохах; як гучно лунали вибухи десь зовсім поряд і було дуже моторошно; як було голодно і бабуся пекла оладки з трави з додаванням трішечки борошна, щоб вони з Лідою не померли від голоду. Закарбувалося в пам’яті маленької Тамари як вони евакуювалися, але на жаль вона не пам’ятає куди. Це було взимку. Тікали від німців потягом без стін і даху. Падав сніг, було дуже холодно і бабуся, щоб дівчата не померзли, накривала їх своєю куфайкою та міцно притискала до себе.

А коли німці відступали, тітці Тамарі впало у пам’ять, як вони ховалися кілька діб у розбитій церкві з іншими односельцями разом із худобою: коровами, козами. Пам’ятає вона і німця з автоматом, який стояв біля бомбосховища, але він не зайняв дівчину та удав, що її не помітив. А вона злякалася й почала голосити, доки бабуся не затягнула за ноги її назад до бомбосховища.

Наприкінці війни бабусина сестра запропонувала їм приїхати до Криму, коли звідти евакуювали усіх татар. Тьотя Тамара пригадує, як жили у двоповерховому будинку, було тепло та вони ласували грушами, яблуками, горіхами, яких було у садочку вдосталь. Так і жили вони там до кінця війни. Дівчатам там подобалося.

Потім з фронту повернувся дід Павло (батько Тамари й Ліди), який дійшов до Берліна; отримав дві нагороди: медаль «За відвагу», медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».

Не знайшовши у Криму роботи для себе, забрав родину й повернувся на Донбас.

Післявоєнні роки видалися не менш легкими. У 1946 році в родині з’явилася третя дівчинка – Тетяна, моя матуся. Заробітку діда не вистачало. Бабусю запросила до себе  у Чернігівську область сестра й вона погодилася, бо там можна було обробляти землю, вирощувати городину. Бабуся взяла із собою річну Тетянку й старшу Тамару, середню Ліду залишила на батька, доки не знайде роботу. Згодом він привіз Ліду, пообіцяв повернутися, але так і не приїхав. Батько дівчат навідався лише, коли моя мама пішла до першого класу, подарувавши їй портфеля та знов поїхав. Війна змінила дідуся, зробила його жорстоким. Життя з ним не склалося. Так і довелося бабусі підіймати дітей самотужки.

Невдовзі ще одна її сестра, яка оселилася у місті Шостка, запропонувала переїхати до них. Так і опинилася наша родина у Шостці. Бабуся працювала на будівництві, потім штампувальницею 102 цеху на заводі. Заміж вона більше не вийшла: казала, що ніколи було голову вгору підняти. Згодом придбали невеличку хатинку (дуже дорого було винаймати чуже житло), більше схожу на сарайчик, яку потроху почали розбудовувати.

Старша Тамара була старанною та добре навчалася у школі: ходила, навіть коли хворіла, так їй подобалося навчатися. Після закінчення школи у 1957 році, пішла працювати на завод, щоб допомогти матусі. Пропрацювавши чотири роки, вступила до Харківського політехнічного інституту на радіотехнічний факультет. Вона була заводською стипендіаткою. Після закінчення третього курсу Тамара вийшла заміж за Володимира, уродженця Харкова. Невдовзі у молодої пари народилася донька Аліна, моя двоюрідна сестра. Після закінчення інституту, у 1966 році тітку Тамару направили в інститут метрології, де вона пропрацювала тридцять років аж до самої пенсії. Зараз вона на заслуженому відпочинку, стара за віком, але досі молода душею. Влітку не стало її чоловіка Володимира, а восени забрали до армії онука Олега. Ми часто спілкуємося з нею телефоном, бо вже зо два роки вона не приїздить до нас у гості, у ту невеличку бабусину хатинку, де вони гостювали разом із донькою, поки ми не переїхали у нову квартиру.

1) Єгор, тітка Тамара, Олеже - онук; 2) мама з тіткою Тамарою; 3) Аліна – донька тьоті Тамари

А зараз я розповім про середню й молодшу сестер.

Тьотя Ліда, середня сестра, народилася 28 листопада 1939 року на Донбасі. Після закінчення школи в місті Шостка, вона також вступала до інституту, але не пройшовши за конкурсом, вирішила залишитися у рідному місті. Працювала у цеху № 23 на заводі «50 лет октября» до самої пенсії. Її шанували в рідному колективі. З чоловіком Анатолієм вони виховували двох донечок: Світлану  та Наталку, а згодом і двох онучок. На жаль рік тому  тітонька Ліда померла, а  дядька Анатолія вже два роки як немає з нами.

1) тьотя Ліда з доньками;   2) тітонька Ліда й мама

Наймолодша Тетяна – це моя матуся. Після закінчення десятирічки пішла працювати до заводу: спочатку робітницею, потім, як і тьотя Ліда, контролером ВТК (відділу технічного контролю). Вийшла заміж за мого батька, Савченко Миколу Петровича, 1 лютого 1945 року народження. Народився він у селі Араповичі Чернігівської області. Вісім років навчався у сільській школі, випускні класи – в Новгород-Сіверську. Приїхавши до Шостки, пішов працювати на завод станочником, де і познайомився з моєю мамою та довго залицявшись, одружився з нею.

1) Мама з татом;                  2) Я з братом

Згодом, 11 грудня 1973 року народилися ми з братом Олексієм. Допомагала виховувати нас бабуся Паша, яка жила з нами у маленькому будиночку доки ми не отримали квартиру від заводу.

На той час нам з братом було вже по п’ятнадцять років, пам’ятаю як ми не хотіли йти з нашої «рукавички» (так лагідно ми її називали). Влітку ми відпочивали у бабусі Акулини та діда Петра.

Мої батьки та тьотя Ліда з чоловіком були активними учасниками заводської художньої самодіяльності, співали у хорі, ансамблі. Мама навіть була премійована путівкою до Криму. Як зараз пам’ятаю її концертні плаття до підлоги, пошиті на замовлення для сольних виступів.

Мої батьки, тьотя Ліда з чоловіком та доньками

Батько був гарним рибалкою й мисливцем. Скільки його пам’ятаю, завжди ходив пішки та не  повертався без здобичі. Дуже його люблю, навіть коли його не стало у 2016 році.

У війну він був немовлям, але післявоєнні роки згадував часто. Розповідав, що скрізь по селу стояла розбита німецька техніка і гармати, мотоцикли, танки, в яких вони хлопчиками грали у війну. Німецькі каски слугували воротами для гри у футбол.  Після зливи в ярах часто вода вимивала солдатські заховання: то рушницю, то ремінь, навіть скелети знаходили. Одного разу вони знайшли закиданий німецький бліндаж з повними ящиками куль та зброї, а на лавці сидів мертвий німець, тіло якого гарно  зберіглося. Розгледівши його, хлопці перелякано тікали: їх ледве не засипало піском з даху, що обвалився. Колись він привіз з села пробиту іржаву німецьку каску. Ми довго її роздивлялися, намагаючись зрозуміти, хто був її хазяїном та що з ним сталося.

Ще хочу кілька добрих слів додати про свого батька. Перед виходом на пенсію, він пішов працювати слюсарем до ЖКГ, допомагав сусідам, піклувався про тепло в оселі, де зростав його єдиний онук Єгорка.

1) Тато з Єгором;           2) Я з Єгором

Після виходу на пенсію батько п’ять років проробив слюсарем у дитячому садочку. Його дуже любили діти й гучно вітали його: «Привіт, дідусь Петрович», коли він заходив до групи. А скільки він кумедних віршів знав, навіть не знаю звідки вони, але один з них пам’ятаю:

«Біля лісу ллється річка,
Через річку – міст.
На мосту стоїть кобила,
У кобили хвіст.
І якби не було річки –
Не було б моста,
Не стояла б там кобила,
Не було б хвоста…»

Дуже за ним сумуємо й кожного дня згадуємо його усмішку.

Єгор Коломеєць, учень групи 03-19,
Вікторія Коломеєць, мама Єгора,
Наталія Шатських, класний керівник групи 03-19