Все починалося в понеділок під час анкетування… Деякі питання в анкеті я не зовсім  зрозуміла. Над деякими ніколи не розмірковувала. Але терміни волонтер, благодійність, милосердя закарбувалися в свідомості і змусили замислитися…

Наступного дня відвідали офіс волонтерського крила громадської організації «Шосткинська варта», яке займається повним і всебічним забезпеченням хлопців, мешканців Шостки і району, які зараз знаходяться на передовій і боронять нас від лиха війни. Вразила непоборна сила, самопожертва, цілеспрямованість цих тендітних жінок. З якою любов’ю і материнською ніжністю вони розповідають про своїх хлопців, знають найдрібніші подробиці їхнього життя, мрії і потреби. Ми повідомили  їм, що мета нашої зустрічі саме вони, захоплювалися їхнім героїзмом, вклонялися їхній самовідданій праці, а вони тільки сором’язливо посміхалися і казали що ця історія не про них ,а справжні герої їхні хлопчики, які зараз дуже мерзнуть там в окопах і так потребують нашого з вами тепла у всіх його проявах.

На питання, чому саме вони цим займаються, почула просте і пронизливе: «Ніхто крім нас…». І тут я зрозуміла, що справжній патріотизм  - це не вишиванка, не урочиста постава під час виконання гімну, не високоморальні, галасливі слова, а повсякденна, важка, неоплатна праця на користь своєї землі, своїх людей, своєї Батьківщини…

Довго не могли піти, хотілося ще трішки побути біля цих унікальних жінок-волонтерок з надзвичайною енергетикою, відчути себе причетним і приєднатися до їх такого необхідного і самовідданого руху. Обмінялися телефонами і пообіцяли їм, а найголовніше собі про співпрацю і допомогу.

Наступного дня, в середу, планувалася зустріч з засновниками благодійної організації «Щастя в долонях», що займається допомогою дітям, що потрапили в біду і потребують негайної допомоги, займаються збором коштів, влаштуванням різноманітних акцій, заходів, фестивалів, концертів з благодійною метою. Я очікувала побачити «монументальних тьоток», на худий кінець дорослих, серйозних чоловіків і аж ніяк не сподівалася познайомитися зі своїми однолітками, такими ж хлопцями і дівчатами як я. Наймолодшому засновнику 16, а найстаршому 23 роки, вони такі ж студенти, такі ж молоді люди як я. Ці хлопці просто, без зайвої патетики і високопарних слів повідали, про те як їм прийшла думка заснувати благодійну організацію, показали своїх підопічних і розповіли їхні сумні історії, в цю мить всі мої проблеми набули мікроскопічних розмірів, стало соромно, що в той час як я переймаюся дрібницями, хтось поряд помирає, а хтось намагається їх врятувати, ціною власного часу, власних зусиль, власних коштів і цей хтось не «монументальна тьотка», не «серйозний дядько», а такий же підліток як я.

Вони розповіли,  як свого часу жили звичайним, не дуже «правильним» життям сучасного підлітка: вживали алкоголь, палили і дарма проживали життя і що їх спонукало змінитися, зайнятися освітою, спортом, активним громадським життям. Їхні  вчинки і досягнення вразили, а активна соціальна позиція не залишила байдужою. Я зрозуміла – я теж так можу, я здатна, я не чим не гірша!!!

Наступного дня переглядали документальний фільм про волонтерський рух в Україні. Довго обговорювали, сперечалися. Виникло багато питань. Хто такі благодійники і чим вони відрізняються від волонтерів?  Чи достатньо кинути в простягнуту руку купюру? Чи благодійність повинна бути адресною, відповідальною і контрольованою? Хто я така і яке місце займаю в житті? Яка від мене користь? І хто допоможе мені в разі потреби? Питань багато і не на всі я змогла собі щиро і відверто відповісти.

Наступного і останнього дня на цьому тижні  ми грали в Квест – інтелектуальна, пригодницька, рухлива гра в якій переможе той хто за коротший проміжок часу розкриє всі секрети, отримує більшу кількість вірних відповідей і першим прийде на фініш. Сама гра веде учасників, нікому не відоме: місце розташування наступної бази, тематика питань і форма їх постанови.

Основною метою було цікаво і з користю провести час, розважитись, пізнати нове і поділитися власними знаннями, потренувати  логічне мислення, застосувати увагу і почуття гумору, а найголовніше отримати задоволення від гри. Я проявила себе кмітливим, наполегливим, інтелектуальним гравцем. Відчуття перемоги сп’янило!

Так закінчився тиждень Історії, Християнської етики та Правознавства, що змінив моє уявлення про оточуючий світ, про моє місце в ньому, безповоротно змінив мене…

Кореспондент Шосткинського ВПУ